Announcement
Artists
Exhibitions
Past events
Video
Articles in the press
Our Store
Home » Articles in the press

Місто без музею сучасного мистецтва

Місто без музею сучасного мистецтва

Наталя ДУДКО. “Ратуша”. 15.09.2011

Чого бракує Львову, щоб бути європейським містом? Влада нашого міста, очевидно, вважає, що він не може бути культурною столицею та туристичною Меккою без фестивалю пампуха та свята шоколаду. Однак однією з уже звичних ознак сучасного європейського міста є музей сучасного мистецтва, зокрема мистецтва актуального (контемпорарі арту).

І річ не в тому, що таке мистецтво сприймають аж ніяк не всі, щобільше, іноді воно навіть відштовхує відвідувачів («Пінчукартцентру» в Києві чи Центру сучасного мистецтва «Уяздовський замок» у Варшаві), зокрема й тих старших пань, робота яких — наглядати за цими творами і які не могли збагнути суті багатьох справді неестетичних робіт на одній із контемпорарі-виставок у Варшаві. Але — такі музеї там є. І, хоча це може й дивно для наших чиновників, туди навіть заходять туристи.

У Львові про музей чи центр сучасного мистецтва говорять здебільшого як про щось ефемерне, примарне й нереальне. Можливо, мають рацію, з огляду на специфіку нашого міста і його культурної ситуації. Однак директор галереї «Зелена канапа» Олеся Домарадзька вважає, що потрібно робити реальні кроки на шляху до появи такої інституції у місті Лева.

Саме в цьому контексті 13 вересня в «Зеленій канапі» відкрили виставку «Музей сучасного мистецтва», автор ідеї та куратор якої — Олеся Домарадзька. Живописні твори Бориса Буряка, Володимира Богуславського, Сергія Гая, Михайла Демцю, Влодка Кауфмана, Володимира Костирка, Юрія Коха, Сергія Міхновського, Любомира Медвідя, Сергія Савченка, Петра Сипняка, Романа Романишина стали першими експонатами «Музею сучасного мистецтва». За словами куратора, вона добирала знакові живописні твори найкращих львівських художників періоду 90-х років минулого століття — як періоду становлення незалежності України. Директор галереї «Гердан» Юрій Бойко зазначив, що ця експозиція — своєрідний римейк виставок, які він організовував на початку 90-х.

На виставці представлено роботи здебільшого з приватних колекцій художників, які митці залишили для себе, вважаючи їх особливо вдалими. Тому експозиція — своєрідний концентрат львівського малярства від початку 90-х до 2000-х років. За словами Олесі Домарадзької, можливими є також аналогічні виставки в «Зеленій канапі» графіки, скульптури тощо.

Коли озвучують проблему музею сучасного мистецтва у Львові, то насамперед говорять про брак фінансування та відповідного приміщення. Заступник міського голови Львова з гуманітарних питань Василь Косів із цього приводу зазначив: «У наших сусідів центри сучасного мистецтва відкривали або за кошти олігархів, або Євросоюзу. Для Львова на найближчий час реальними є радянські постіндустріальні території. Була й досі актуальною є ідея залучити для такого осередку територію Палацу мистецтв — великі площі в центрі міста, хоч може й невідповідної для такого мистецтва архітектури. Але навіть якби було приміщення, то треба спершу з’ясувати, що таке сучасне мистецтво».

У Львові справді триває прихована, а іноді відкрита боротьба-протистояння різних поглядів на мистецтво, сучасне зокрема. З цього приводу Юрій Бойко уточнив: «Це специфіка нашого міста. Скажімо, Львів набрався би відваги і провів би конкурс кураторських проектів музею сучасного мистецтва. Через два місяці після того, як куратор почне реалізовувати свою ідею, з’явиться група підтримки іншої групи художників, які будуть писати звернення, що ці художники погані». Олеся Домарадзька натомість вважає різноманітність мистецького середовища його позитивною особливістю, відштовхуючись від якої, треба й формувати концепцію музею сучасного мистецтва, експозиція якого мала б бути такою самою різноманітною.

Сучасне мистецтво справді трактують по-різному, тому й запровадили термін «актуальне мистецтво» для означення нових жанрів (перформанси, інсталяції, відеоарт тощо). На виставці в «Зеленій канапі» представлено сучасне мистецтво, яке належить до, умовно кажучи, «доперформенсного» періоду. Символічно фіксує межу-перехід експонована на виставці робота Влодка Кауфмана «Кишеньковий календарик», про яку в каталозі до виставки зазначено як про етапну роботу 1992 року, як «відлік днів, у котрі Влодко Кауфман переосмислював своє ставлення до живопису як до основного жанру, вершини своєї творчої діяльності. Намалювавши його, він перестав займатись живописом і здійснив свій перший хепенінг, з якого почав відлік новому етапові — подвижницького просування актуального мистецтва в середовище консервативного мистецького Львова».

Коментар
Зеновій Мазурик, голова Асоціації музеїв та галерей Західного регіону: «Свого часу в Любліні митці почали купувати художні твори одні одних, щоб їхні роботи не розсипалися по світу. Потім знайшовся цікавий міністр культури, який запровадив відповідну державну програму. У Львові є національний художній музей, у якому є відділ сучасного мистецтва. Хіба в нього мало ресурсів? Очевидно, немає достатньо професіоналізму. Є Львівська галерея мистецтв, у приміщенні якої було реалізовано два цікаві проекти «Реанімація» та «Старі-нові майстри». Музей сучасного мистецтва не має бути традиційним музеєм, експозиція в ньому має бути змінною, я радше говорив би про центр сучасного мистецтва. У нашого такого пишного, гордого Львова, який пишається львівською школою, Академією мистецтв, коледжем імені Івана Труша, є дуже важлива проблема — проблема рецепції мистецтва. Бо є мистецтво активне, коли творить художник, і мистецтво рецептивне, коли художника читають. Коли люди йдуть не на кічок купувати, а в галерею. І навіть не тільки купувати, а хочуть спілкуватися з мистецтвом. Якщо не буде саморефлексії, не буде й мистецтва».