…на жодній із робіт не видно обличчя цієї загадкової незнайомки, що робить кожен експонат виставки дуже інтригуючим. Вона – це образ красивої неодруженої жінки…

…Роботи виконано “на одному диханні”, вони охоплені спільною ідеєю – відобразити на чуттєвому рівні глибину такого поняття, як жіночність. Коли готувала цей проект, джерелом натхнення для художниці, за її словами, була вона сама. Колористика картин замкнена, всі барви стримані. Алла Романів пояснює це так: “Моє чуття не має яскраво зеленого чи синього кольору, за змістом воно є таким, як ви бачите на картинах. У моєму випадку колір відволікав би від суті, він ніс би інше емоційне навантаження”….

Аніма — означає “душа” і саме особливостями душі, на думку художниці, жінки кардинально відрізняються від чоловіків. Ось цю відмінність вона і спробувала зобразити.

Алла Романів: - Жінка десь фізично переживає свою жіночість.

Думки щодо сприйняття представлених робіт розділяться. Сподіваюємось, не обов”язково згідно з гендерною відмінностю. Свою думку відразу висловив мистецтвознавець Богдан Шумилович: “Це той випадок, коли те, що ми бачимо — не є еротикою, це певне жіноче читання того, як автор розуміє історію мистецтва і складність, зокрема, жіночої душі”.

Сепійною тональністю позначене олійне малярство на полотні, й великоформатні акварелі, й левкашені дошки, на яких варіюються у звиклих позах оголені жіночі тіла. Підкреслено графічні у зумисне збідненій палітрі ню не долають маскулійного погляду на жіноче тіло, а випрацьовують цей напрямок «будуарного декору» до його підспудності – роздумів про душу за принципом «заперечення заперечення».

«Це ексклюзив, у якому маси нині не живуть», – безапеляційно заявив на вернісажі «Дежавю» мистецтвознавець Андрій Дорош, і ця вульгарна соціологія викликала такий потрібний для пожвавлення обговорення градус скандалу, що до когорти промовців забажав долучитися й мистецтвзнавець Василь Глинчак, знаний своїми національними засадами. Однак нічим із виставленого національній ідеології Сергій Резніченко не потурає, натомість дуже професійно дає собі раду із моделюванням натури, опрацюванням фактур зіставленням кольорів, малюючи натюрморти не менш чуттєві, аніж жіночі тіла.

“Ефект дежа вю” – ще один вибрик підсвідомості, ще одне непояснюване й недосліджене явище людської психіки. Дежа вю – саме таку назву для своєї живописної виставки, яку нещодавно відкрили в мистецькій галереї “Зелена канапа”, обрав Сергій Резніченко, незважаючи на те, що репрезентує публіці цілком нові роботи.

Автор виокремлює на полотнах найтонші мотиви традиційності, водночас віддаючи данину модерним тенденціям. Насиченість відтінкової гами в тематичному сплетінні з оречевленою психологією почуттів. Фіксація об’єкта в момент замріяності та відчуженості від зовнішніх імпульсів

„Простий” і „Легкий” живопис Сергія Резніченка на відкритті виставки „Дежавю” у „Зеленій канапі” неочікувано викликав дискусію. Власне, не всім сподобалось, що малює художник. Журналіст Василь Глинчак навіть позичав йому на місяць одну з своїх улюблених книжок – „Мистецтво Руху опору”, зазначивши перед тим:”Якби до його таланту ще й трохи думання, адже ми маємо страдницьку історію, Голодомор, героїчну епопею УПА, навколо стільки драматичних епопей, трагедій. Де наш Дом`є, де наші сатира, іронія в мистецтві?”

“Ви чули? У “Зеленій канапі” виставляють Ван Гога”, – так попередньо рекламували виставку живопису “Відчуваю тебе” в навколомистецькій тусовці.

Різні за тематикою та стилем, вони уклали експозицію із творів, близьких за колористикою. Тільки Володимир Стецула вирішив представити здебільшого власне відчуття жінки, а Ян Ван Гог – своє відчуття України. А ці відчуття різні: чуттєве, еротичне Володимира Стецули й раціональніше Яна Ван Гога.

Цікаво, що голландець (який є майстром гутного скла), крім натурних пейзажів Карпат, задемонстрував також свою реакцію на події в Україні. Зокрема, до живописної композиції “Скнилівська трагедія” він додав реальний уламок літака.

“А вогонь – це я”, – зізналася “Газеті” молода львівська художниця Еріка Пастернак на запитання, чому вона зігнорувала силу вогню в рамках своєї персональної виставки живопису “Три стихії: земля, вода, повітря”, яку відкрили в галереї “Зелена канапа”.

… Еріка Пастернак є, словами директора галереї Олесі Домарадзької, справжнім митцем чоловічого стилю. Переживши періоди захоплення малярством Бориса Буряка, Сергія Гая, подружжя Резніченків, інших митців, художниця дуже наполегливо й невпинно шукає власну творчу стежку. Емоційний, колоритний і фактурний її живопис є напрочуд позитивістським і життєствердним.

Скільки стихій спроможні водночас претендувати на панування в глибинах єства і творчості молодої талановитої художниці? Еріка Пастернак назвала полотно з трьома граціями, яке є титульним на виставці її творів у галереї “Зелена канапа”, “Три стихії: земля, вода, повітря”.

Але в прес-релізі помилково замість повітря з’явилася стихія вогню. “Ми не стали виправляти, оскільки ці стихії пов’язані з вогнем, вони всі всередині приховують вогонь і, зрештою, вогонь десь там у мені сидить, це сам процес творення. Тому четверта стихія — найбільш прихована”, — розповіла художниця.

…Сьогодні модно бути як нігілістом, так і людиною, що апелює до віри, церкви, вищої сили. Богдан Панчишин у своєму світовідчутті не є фальшивим, він нічого нікому штучно не демонструє, нікого ні до чого не закликає, він просто має внутрішню потребу своє дещо містичне відчуття реальності, свої видіння передати в кольорах. Виробивши власну живописно-образну систему, споріднену з мистецтвом романтиків і символістів, демонструючи з академічного погляду досконалий живопис, Богдан Панчишин є водночас  дуже сучасним…

„Я великий оптиміст у житті, тому моя виставка має назву „Ave vita, панове!”. У моїх роботах, як і в житті, є все: і спокій, і правда, і віра... Історія — також життя, тільки те, яке вже минуло. Я ним живу так само, як і теперішнім”, — говорить Богдан Панчишин, виставку живопису якого відкрили в галереї „Зелена канапа”, після 12-річної львівської перерви. Митець наголошує, що для нього важливо, аби картини містили позитив і передавали його глядачам. Наскрізний образ його робіт — небеса і хмари. І дерева, які на своїх гілках здатні їх втримати.

Львівський мистецтвознавець Володимир Овсій­чук з нагоди відкриття виставки художника в Національному музеї 1996 року написав у передмові до каталогу: „Донедавна невідомий ще в широкому мистецькому середовищі, Богдан Панчишин ... став об’єктом дискусій, гарячих суперечок, захоплень i, врешті, вдячливих визнань. Художник в наш досить метушливий час залишився продовжувачем давніх мистецьких традицій, зберігаючи емоційно-оповідний характер свого живопису, отже, тісний зв’язок з природою, історичним минулим, долею свого народу, високими духовними скарбами світової культури, виробленими тисячоліттями”.

И все же представленное здесь женское эротическое искусство выглядело милым и добродушным, приправленным мудрым перчиком, но без агрессии, со вкусом спелого яблока.

Іронічна еротика з погляду жінок-художниць спокушає тим же, що й чоловіча - образотворчістю: твори одинадцятьох мисткинь, виконані у різних техніках і матеріалах, склали виставку, яка приречена стати топовою не тільки з огляду на День св. Валентина, що підсилює ажіотаж навколо теми закоханості та її логічного продовження. Львівській галерея «Зелена канапа» задемонструвавши торік суто чоловічий погляд на еротика, а цього разу - жіночу візію Танатового антипода. Про це повідомив 5 лютого, після ознайомлення з виставкою, кореспондент ЗІКу.

Торік "Приборкати Ероса" спробували чоловіки. Як відповідь на виклик, жінки теж вирішили випробувати свої сили. А сила їхня, виявляється, у еротичності.

Анна Атоян (художниця): “Я вирішила так зробити, щоб жінка еротично виглядала не тільки роздітою, але й одягненою, і закритою майже повністю. Але захотілося створити якусь ситуацію еротичну“.

"Недоторкана", "Подарунок Єви", "Злиття" чи "Заборонений плід - найсолодший". Навіть в назвах робіт таїться бажання спокусити. Втім, іноді під час роботи, зізнаються мисткині, з’являлось почуття, що не вони приборкували Ероса, а радше навпаки.

Йоланта Клюсовська (фото художниця): “Відчуття були такі під час зйомки, що я мала три камери біля себе і не знала, яку вхопити. Яка чорно-біла плівка, яка кольорова. Таке було емоційне збудження. Все ж таки стоїть переді мною чоловік оголений“.

Авторки робіт вишиковуються уздовж стіни для фотографії.
— Скажіть ”сало”, — командує фотограф.
— Краще вже ”секс”. Воно тут більше пасує, — сміється кураторка виставки 31-річна Іванка Войтович.
На вікні лежить книга відгуків торішнього ”Приборкання Ероса”. ”Чудова виставка! Прекрасні роботи, вічнохвилююча тема...” — написано білим фломастером на червоному папері акуратним почерком.

І раптом виявилося: у сенсі еротики жінки значно охочіше розмірковують і говорять про себе, свої відчуття, ніж про представників протилежної статі. Принаймні з виставлених у “Зеленій канапі” у рамках проекту творів живопису, графіки, фото, кераміки авторства одинадцяти художниць помітно, що лише поодиноких надихнула чоловіча сутність. Серед них – Йоланту Клюсовську, яка запропонувала для експозиції кілька фоторобіт, де героєм є чоловік.

Варте уваги, що, приборкуючи Ероса, цікаві ракурси шукали всі авторки проекту й доволі успішно. Скажімо, Оленка Онуфрів доповнила своє живописне “Делікатне прання” справжньою мереживною жіночою білизною на шворках, а Ольга Пильник зліпила поверхню керамічної “Еро-табуретки” з обрисів реальної жіночої дупці. До речі, на відкритті виставки (де всіх гостей пригощали еротичними тістечками, які кав’ярня “Світ кави” виготовила спеціально з такої нагоди) гостям дозволяли на цю табуретку сісти. “Є гарний фразеологізм, – сміялися гості, – “почуватися не в своїй тарілці”. Коли сидиш на цій табуретці – відчуття, що не на власній дупці”.

“На зламі ХХ-ХХІ століть уходимо в чергову переоцінку цінностей, – наголосив під час відкриття виставки Андрій Дорош. – І роботи Зоряни Гарбар – знамення епохи. Створені з чоловічим темпераментом та авантюристською жилкою, дуже цікаві й композиційно, й колоритно, її роботи водночас індивідуальні. І такі, що всіх нас підтягують на щабель вище”.

Виставка творів Зоряни Гарбар “101 причина бути щасливою” є некомерційною апріорі — знову ж таки, для Львова. Бо, як зазначає мисткиня, серед тих, хто купує її твори, — здебільшого іноземців. За словами мистецтвознавця Андрія Дороша, заслуга художниці в тому, що “вона бере нас за вуха і підтягує на кілька сантиметрів вище. А це дуже непросто. Адже культура наша дуже консервативна (якщо хочете побачити зріз справжньої нашої культури, підіть на Вернісаж і подивіться, що публіка споживає). А твори Зоряни Гарбар — для вибраних, але вона вповні в контексті світовому. Зоряні дуже важко грати роль урагану в склянці води, тому що за темпераментом вона є художником масштабів континентальних. Крім того, що вона мусить зображати той ураган в склянці води, вона ще й перегнала епоху років так на 70. Такий прорив митця у будучність і незбігання митця з епохою, у якій він живе, — явище звичне”.

Мистецтвознавець також наголосив, що творчість Зоряни Гарбар засвідчує, що „можна і в таких методах, як сучасне мистецтво, бути абсолютно індивідуальним. Ці авангардової форми роботи є вповні професійні. Вони витримані композиційно, колористично і суто інди­відуальні. Дивлячись на безпредметні композиції п’ятих, десятих, сотих авторів, можна впізнати, що то є Зоряна Гарбар”.

Директор галереї Олеся Домарадзька: — Цей живопис не для тих людей, які нині мають гроші. Бо це, здебільшого, покоління, виховане на Васнєцові, Шишкіні, Айвазовському, вони не обізнані з історією сучасного мистецтва. Таким було суспільство, це не їхня провина. А для сприйняття творів Зоряни Гарбар потрібно насититися сучасним мистецтвом, знати його історію, всі сучасні напрями, розуміти його. Але, думаю, якщо втрапить до галереї якийсь іноземець, він буде приємно здивований.

Цікаве спостереження висловив відомий львівський художник Петро Сипняк, зазначивши, що різдвяні сюжети більше інспірують митців до творчості, ніж скажімо, великодні: „Різдво – свято дитинства. Це одне з найкращих свят, які є в нашому житті, його так і хочеться малювати. Є атракція, дійство. Театральні костюми, маски, магія вечора...”

Давні українські полотняні ляльки магодзи у вертеп ніколи не бавилися. Колоритних рис традиційних персонажів – ангела, чорта, смерті, циганки, а також господарів їм надала мисткиня Інна Івасюк. „Створити такий вертеп я мріяла близько року, ідея образів визрівала поступово. Планую доповнити його іншими персонажами. Думаю, що кожен з персонажів існуватиме в ексклюзивному варіанті. Хотіла б якщо вдасться зберегти їх у повному складі, щоб не розійшлися по одній- дві ляльки у приватні колекції. Коли працювала над вертепом переглянула фільм „Тіні забутих предків”. Але в мене виникнули свої образи.

Для багатьох відвідувачів і для мистецтвознавця Ореста Голубця зокрема відкриттям стала вітражна робота Наталі Гайдаш. До речі, за словами Наталі, це перша робота в якій вона репрезентувала себе як митець, хоча вітраж виготовляє вже пять років”.

Майже всі експонати було створено спеціально для цієї виставки, за винятком картин Петра Сипняка, Михайла Демцю та однієї з робіт Віти Проців. Основний акцент експозиції поставлено на об’ємно-просторову пластику, а живопис – доповнення до неї.

12 митців на понад 20 художніх творах продемонстрували, як вони бачать Різдво. Наталя Гайдаш створила вітражну шопку, а Роман Гнилякевич – дерев’яну, «Різдво» Андрія Петровського виготовлене із гутного скла, Наталя Дідик-Мирончук «намалювала» керамічну картину «Вертеп». Оля Пильник показала Різдво у вигляді Богородиці, що сидить на престолі із дитиною на руках. Всіх вразив ляльковий вертеп Інни Івасюк. Її чарівні маґодзи (рукотворні ляльки, які мами виготовляли дітям на Хмельниччині) вперше об’єдналися у вертеп.

Директор галереї «Зелена канапа» Олеся Домарадзька зробила відомому львівському художникові несподіваний комплімент, зазначивши на відкритті виставки Сипнякового живопису «Осінь над камяницями», що експозиція його творів незвична для галереї, адже, здебільшого тут виставляються твори молодих авторів. Те, що Петро Сипняк так Чудово вписався в «Молоду» «Зелену канапу»,- комплімент і художникові і галереї.

Запланована пів року тому експозиція формувалася спонтанно. Як розповіла Олеся Домарадзька, спершу був намір відібрати сільські сюжетні композиції. «Але коли я прийшла в майстерню і побачила Львів, який Петро Сипняк тепер напрацював, він настільки збігся з моїм настроєм… Особливо золота осінь, якої трошечки мало було цього року.»

Художник також уявляв собі цю експозицію трохи інакше. «Львів – місто, про яке не завжди можна сказати, чи тут осінь, чи весна. З архітектури важко судити, хіба що з нюансів окремих – небо іншого кольору, світло по іншому лягає (восени промені набагато нижче і контраст більший, улітку світло м'якше, восени більш загострене). Мене надихає не пора поку, а конкретна ситуація, яка створюється в природі. Дощ падає і влітку, і восени… І його треба малювати…»

Важливою подією для львівських митців і Петра Сипняка зокрема була участь у мистецькому салоні «Арт-Київ2007». «53 галереї, 3000 полотен. Це було щось неймовірне. Люди йдуть і йдуть. А біля творів Петра Сипняка раптом зупиняються, ніби їх хтось за мотузочку смикнув… Цю майстерність у виконанні пейзажу неможливо підробити. Кожна Людина відчуває її інтуїтивно», - зазначила Олеся Домарадзька. Важливість цієї події пов'язана щей з тим, що за словами Петра Сипняка, більшість львів’ян , представлених на цій виставці, не експонували своїх робіт у Києві дуже давно: «У нас Були виставки в галереях європейських, зокрема в Бельгії, Німеччині, Голандії, Чехії, тощо. Ми Мали успіх. Крім того, унікальна нагода: така велика кількість киян, які побачили все це і відразу зреагували…

Виставка заслуженого художника України Петра Сипняка “Осінь над кам’яницями” сповнена настроєвості та гармонії, які можливі лише на вуличках Львова і лише восени.

На кожній картині художника – Львів, який, з одного боку, бачимо щодня, а з іншого, винятковий і неповторний. Живописець передає справжній настрій міста, що ніколи не буває однаковим і змінюється від погоди, освітлення і навіть від часу доби. “Я малюю Львів вже понад 27 років, - розповів Петро Сипняк кореспондентові “ВЗ”. - Багато місць знаю напам’ять і можу їх намалювати, навіть не виходячи на натуру. Кожна нова робота ніколи не буде такою, як попередня, бо щоразу інший настрій, та й саме місто постійно змінюється, щось зникає, а щось з’являється. Сучасні будинки малювати нецікаво. Інша річ - старе місто, площа Ринок та дотичні вулиці, парк Івана Франка. Люблю сільські та заміські пейзажі”.

Автор виставки щодня, за винятком рідкісних вихідних, малює з 9 ранку до 16-17-ої години. “Найважливіше в живописі – бути фанатом, любити те, що робиш, і творити з повною віддачею, не жаліючи ні себе, ні часу, ні енергії. Працювати і спостерігати щодня”, - вважає митець.

Одна з робіт, представлених на виставці, - “Ностальгія” - нещодавно повернулася з Києва. Там вона виставлялася на ІІ Міжнародній художній виставці “Арт-Київ-2007”. “Біля цієї картини перефотографувалася рекордна кількість відвідувачів, а тепер і львів’яни можуть нею потішитися”, - наголосила господиня галереї “Зелена канапа” Олеся Домарадзька.

На відкритті експозиції художниця як доброзичлива господиня подарувала гостям поключику від її маленького раю, створеного з кераміки.

Запрошую всіх у мій рай, - розповіла Оля Пильник кореспондентові «ВЗ». - Тут є два сторожі - «Ангелик» і «Ведмежий ангел». Не всі зможуть зайти у мій світ, адже для кожного рай інакший. Кожен сам собі створює його протягом життя. Я завжди мріяла мати своє гніздечко, сім’ю. Для мене рай - це дім, діти… І все це я показала на цій виставці. Люблю робити інтер’єрні речі - столи, керамічні крісла, стільці... Мене до такого тягне. Мабуть, тому я й створила таку імпровізовану квартиру.

- Роботи Олі свідчать про великий творчий потенціал, - ділиться своїми враженнями доктор мистецтвознавства Орест Голубець. - Ця виставка навіть перевершила те, на що я сподівався. Найголовніше моє враження, що, виявляється, кераміка може бути постмодерністською. Оля добре попадає в гротесковість, іронію й чітко відчуває межу між естетикою та антиестетикою.

Уродженець Каунаса, випускник Вільнюської художньої академії, який багато працював у техніках рисунку, офорту, літографії й інших, автор непересічних книжкових ілюстрацій, володар великої кількості нагород і відзнак (серед яких Національна премія Литви (1990) та “Золоте яблуко”, що прирівнюють до Нобелівської премії в мистецтві) художник свого часу суттєво доклався до формування естетичного смаку кількох поколінь.

“Першою книгою, яку тримав у руках, – сказав на відкритті виставки посол Литви Альгірдас Кумжа, – була книга Альгірдаса Стєпонавічюса. Можу сказати, що це частина нашого дитинства, дитинства наших дітей і майбутнього покоління”.

Аби це майбутнє покоління мало повніше уявлення про Альгірдаса Стєпонавічюса, дружина художника Біруте Жиліте вже після смерті митця видала книгу “Загадкове сяйво буття”, куди, крім робіт майстра, ввійшло й безліч його цитат. “Він дуже любив аналізувати життя людей на землі, – згадувала пані Жиліте. – І мав ще один дар від Бога – чудово говорив”.

Мистецька галерея «Зелена канапа» перетворилася на затишний «Провулок котячий» - завдяки живопису Олени Каменецької-Остапчук.

Основним героєм виставки став кіт художниці, якого офіційно звати Білий Сніг, а по-домашньому - Сніжок. Але, крім нього, можна помилуватися середовищем, яке його оточує, вуличками, якими він гуляє, тваринами, з якими спілкується. Переступивши поріг галереї, поринаєш у справжній котячий світ.

-Бачимо цікавий експеримент, - говорить Андрій Дорош, критик мистецтв. - Самобутня і різнобічна художниця вирішила себе спробувати ще й в анімалістиці. У неї з’явилася ідея увічнити свого кота, який є повноправним членом родини і цікавою особистістю. Потрібно бути тонким зоопсихологом, щоб передати усі моменти, котячі повадки.

«Провулок котячий» - це вже третя персональна виставка художниці. Олена Каменецька-Остапчук втілила у своїх роботах світло і затишок. Вони сповнені настроями гумору, веселощів, радості. «Мені хотілося створити живі і різні роботи, - розповідає мисткиня. - Домашні тварини – охоронці нашої свідомості. Вони дуже подібні на нас. Я не робила творчих композицій. Хотіла у реальному, справжньому передати емоційність, таємницю, складний внутрішній світ тих істот. Хочу малювати щастя і вважаю, що потрібно акцентувати на позитивному, чесно зображаючи власне життя».

Дивлячись на картини художниці, відчуваєш, про що думає кіт, що йому сниться. «Їй вдалося створити новий напрям – портретну анімалістику, - зауважує Ростислав Шмагало, доктор мистецтвознавства. - Колір на її полотнах – це суцільна емоція. Весь її живопис дихає свіжістю, емоційністю».

На тлі тієї “ломки”, яку львівське мистецтво переживає у фазі глобалізму, говорив на відкритті виставки доктор мистецтвознавства Ростислав Шмагало, важливо ще раз переконатися, що настрої лірики, гумору, доброзичливої іронії з цього мистецтва нікуди не зникли. Член Спілки художників України ОленаКаменецька– Остапчук створила прекрасні “котячі” портрети, а ще (включаючи їх) живопис, який дихає свіжістю та емоційністю. На тлі того сіро-бурого живопису, який зазвичай адресують Львову, роботи Олени Каменецької-Остапчук засвідчують: Львів значно колоритніший, аніж презентують його у виставкових залах.

“Пейзажі художниці – не кон’юнктурні, – аналізував представлене мистецтвознавець Андрій Дорош. – Тут немає оперного театру, левів, інших атрибутів, які у свідомості пересічного глядача притаманні Львову, а є тихі львівські вулички, парки й інше, без чого наше місто не буде індивідуальним. Сама художниця не схильна вишукувати, в чому ж її неповторність. Будучи переконаним позитивістом, вона вважає, що людина без гармонії (з якою мистецтво в її сприйнятті нероздільне) просто не зможе жити.

Виставка “Провулок котячий” – третя персональна Олени Каменецької-Остапчук у рідному місті. І щоразу ця художниця намагається постати на суд глядача новою...

Митці, що працюють у різних стилях і техніках, мудрували над „обмеженням” своєї творчої уяви, створюючи міні експозицію з чотирьох, шести, восьми робіт. „Дехто порушив „правила”, створивши одне полотно з кількох блоків, хоча мала бути окрема робота в заданому просторі. Хтось дав рамки, теж усупереч „правилам”. Це була своєрідна гра, сподіваюсь, вона стане цікавою забавою і для відвідувачів виставки”,- зазначила на відкритті Олеся Домарадзька.

Центральним „полотном” експозиції є квадратні фотографії всіх двадцяти учасників виставки, адже за словами Олесі, відвідувачам завжди цікаво, як виглядає художник.

Як упоралися зі своєрідним завданням львівські митці, багатьом із яких випало працювати в цілком новому для себе амплуа, свідчить виставка “25 см у квадраті”, створена на основі результатів їхньої праці.

Перше, що я почула, зайшовши в “Зелену канапу”, це захоплений вигук однієї з відвідувачок: “Такі гарні картини – жити хочеться!”. А ступивши ще кілька кроків уперед, зрозуміла, що вона мала на увазі. Підсніжники, сон-трава, тюльпани, піони, іриси...

Колишня львів’янка, а нині популярна московська співачка Анжеліка Варум саме перебувала у Львові – разом зі своєю “свитою” їхала вулицею Вірменською, коли її увагу привернув спів українських народних пісень, вона побачила дівчат у вишиванках та з розкішними вінками з квітів на голові – учасниць фольклорно-етнографічного театру “Вертеп” (він брав участь у відкритті виставки).

... Співачка не тільки оглянула експозицію та поспілкувалася з присутніми, а й провела неочікувану і для себе, і для інших фотосесію разом із “Вертепом”.

Леся Бабляк ніколи не думала, що так охоче малюватиме квіти. Знаючи, що чимало жінок у попередніх століттях ніяк не вплинули на історію мистецтв через те, що їм відводили нішу малювати лише квіти, художниця вирішила: квітів або не малюватиме взагалі, або малюватиме вкрай мало. Однак жінці притаманно любити квіти, а відтак запекло опиратися єству видалося безглуздям.

Варте уваги, що та стилістика, в якій Леся творить свої квіти, дуже схожа на популярні нині в Америці акварелі.

Пам’ятаєте, американський фільм «Муха» чи «Муха-2»? Так от з екрана телевізора навіть перетворення людини на комаху не викликало стільки емоцій, скільки викликає ця експозиція. Тому, якщо ви мріяли побачити комах, практично в натуральну величину, нехай і не на власні очі, маєте таку нагоду. Митець вирішив «поділитися» з усіма бажаючими своїми макрофото комах.

Властиво, саме такої мети Дмитро Мак перед собою не ставив. Але те тепло й зацікавлення, з якими він заглиблюється у світ всіляких жучків, павучків і метеликів, ті подекуди майже людські емоції чи риси, якими він їх наділяє, діють на глядача адекватно, зумовлюючи ланцюгову реакцію зацікавлення і теплоти.

На Великдень, одразу після святкового сніданку, п’ятеро львівських митців – Остап Патик, О.Коровай, П. Сметана та С. Гай – вирушили у подорож імпровізованим маршрутом. Протягом двох тижнів арт-група, що назвала себе залогою бойового «Пегасика», попиваючи вино, не без пригод, здолала три тисячі кілометрів. Враження від мандрів дорогою, що пролягала серед оливкових гаїв, скель, схожих на гнізда грифонів, та просто фантастичних краєвидів сьогодні можна споглядати на їх полотнах…

Відтак привезли до Львова близько сорока етюдів. Але щоб довести до пуття усі замальовки, шкіци і незавершені роботи потрібно буде ще кілька місяців.

Полотна, представлені в експозиції із загадковою назвою “Хтозна”, виконано у техніці гарячого батику. Вони дихають свіжістю і яскравістю та залишають по собі легкий присмак іронії. Можливо, не всім зрозуміла нетипова, далека від ідеалу краса персонажів картин. Але щирість і щастя в очах їх персонажів заворожують.

Живопис Анни Атоян у техніці гарячого батику – це те, що варто пізнати. Бо випускниця кафедри скла Львівської національної академії мистецтв зайнялася ним не тому, що її “вчили на це”. А тому, що не хотіла залежати від когось (як це було зі склом, яким марила раніше), бажала самостійно відповідати за кінцевий результат своєї ідеї.

А малює вона зазвичай людей, далеких за своїми зовнішніми даними від ідеалу. Як зізналася “Газеті”, через те, що боїться красивостей і в житті, й у творчості. За досконалими пропорціями, переконана, часто ховається порожнеча, нечуттєвість чи холод, а це – нецікаво. Зрештою, як і робити традиційний гарячий батик. “Мені подобається життя, відповідно, більш живий батик, – каже Анна Атоян, – а тому роблю його по-своєму”.

Персонажі полотен львівського художника Олега Гижого відпочивають “на березі моря”, їдять “вишні”, “пробують яблучка!” та слухають Челентано. Відпочинковою зоною під назвою “Літні канікули 68-го” для них стали стіни галереї “Зелена канапа”.

Живописні полотна, що представлені на першій персональній виставці митця, створювалися взимку, а тому літо здалося трохи ідеалізоване. Проте, “68-й” - справжній – панянки у сукнях “в горошок”, купальниках у широку смужку, емалеві чайники (теж “у горошок”), червоні вишні, грузини з кавунами… На думку господині “Зеленої канапи” Олесі Домарадзької, експозиція робіт Олега Гижого – “сімейний фотоальбом” з найкращими моментами життя. Це живопис чоловічий, проте чутливий, легкий у манері, експресивний у кольорі та сповнений емоціями.

- У 68-му мені було 5 років, - каже Олег Гижий. - Тому цю виставку я б радше назвав “спогадами реальними і надуманими”. Це гра фантазій та мрій із “життя у пам’яті” - окремих кольорів, запахів, почуттів, емоцій…

У рамках якого 8 квітня п’ятеро львівських художників – Остап Патик, Олександр Коровай, Іван Твердун, Петро Сметана та Сергій Гай – вирушили у мандрівку імпровізованим маршрутом “нетуристичною” Туреччиною.

Група назвала себе залогою бойового “Пегасика”. Протягом двох тижнів митці запланували здолати три тисячі кілометрів. До Львова залога повернеться у неділю, 22 квітня.

Результат пленеру-подорожі можна буде побачити у галереї “Зелена канапа” наприкінці травня. А наразі митці за допомогою електронної пошти поділилися своїми враженнями з кореспондентом “ВЗ”. Цікаво, що хлопці сприймають Туреччину не “географічно”, а по-художньому. “Покладаємося на свою інтуїцію і компас, який прихопив Іван Твердун. Вночі мандруємо за Чумацьким шляхом…” – писав Олександр Коровай.

Погодьтеся, Чумацький шлях - не надто конкретний орієнтир. Мабуть, тому у листах художників немає жодної прив’язки до місцевості. Часто-густо вони не розуміють, де знаходяться, адже турецькою ніхто не розмовляє. Ну і що? Вражень все одно купа!

Лист 1, 14 квітня

...Пригоди, пейзажі, колорит змінюються з такою інтенсивністю, що виникла небезпека, чи вистачить полотна, пензлів і фарб. Екзотична атмосфера вузьких вулиць та провулків затягує у вир запашного Сходу. Гостинність власників кафе, борделів, злодіїв та магазинчиків не розслабили нас – ми завжди пильні та обережні. Кожен ранок ми починаємо з чистого полотна і знесилені ввечері миємо пензлі. Як вірні воїни музи, виливаємо у своїх творах емоції, що нас переповнюють. Наші етюдники та манера роботи на пленері є особливою атракцією в місті - це викликає небувалий подив та зацікавлення не лише туристів, а й аборигенів.

Лист 2, 18 квітня

Можна частково виправдати бранців, які не хотіли повертатися з Туреччини в Україну, яких саме за це “вирізав” славний кошовий отаман Сірко. Краса цього краю вражає і зачаровує. Минаючи Мармурове море, ми потрапили до чарівного озера Ізнік, на берегах якого колись стояло славне місто Нікея - третє за величиною місто християнського світу, де сидів Божий намісник. Могутність його мурів вражає навіть сьогодні, а в бійницях тепер влаштовують курники. Далі, блукаючи між скелями і оливковими гаями, ми вийшли до Егейського моря, де колись процвітали славні сини Еллади, а тепер безтурботно пасуться байдужі вівці.

Ми і надалі зупиняємось лише в п’ятизіркових готелях, але в рибальських селах вітер і час постирали зірки з їх фасадів, простирадла з ліжок, воду з санвузлів, а подекуди й шибки з вікон. На щастя, в них трапляються розетки, у нас з собою завжди є кип’ятильник!

Дві молоді львівські художниці – Інна Івасюк і Віта Проців – запропонували увазі присутніх рукотворні ляльки та малюнки з дуже характерними ляльковими персонажами. Іноді навіть видається, що для мальованих персонажів Віти Проців позували ляльки Інни Івасюк.

Однак це не так. Ідеться про дві цілком автономні творчі особистості, які просто схожі за своїм стилем. Як зізналася Віта Проців “Газеті”, вона сама вигадує своїх персонажів, а вже потім друзі та знайомі віднаходять у них  себе. А Інна Івасюк робить свої ляльки на зразок магодз – ляльок, яких свого часу матері дарували дітям. На Поділлі колись вірили: якщо діти бавляться магодзами, то в сім’ї буде багато діток.

“Першу свою ляльку я зробила з бабусею, – розповідала Інна на відкритті. – І вже ставши художницею, на підсвідомому рівні відчула потяг до тих речей, які були в моєму дитинстві. Для мене кожна моя лялька-магодза, яку вбираю в стилізовані народні строї, – істота особлива, зі своїм характером і настроєм”.

“Дівчата творять дуже яскравий особливий і самобутній світ, – сказав про художниць мистецтвознавець Роман Яців, – який має сильну здорову енергетику, насправді дуже необхідну не тільки для України, а й для світу”.

Дві мисткині, Віта Проців та Інна Івасюк, творили, не знаючи одна про одну. А коли познайомилися, то побачили, що Іннині ляльки ручної роботи, спадкоємиці традиційних магодз, та Вітині розписи по шовку доповнюють одні одних, і аж просяться, щоб їх представили на спільній виставці.

Цю ідею вдалося реалізувати: у галереї “Зелена канапа” відкрито приурочену до Великодня виставку обох мисткинь “Чіча-ляля”. Спеціально до виставки молода художниця Віта Проців намалювала картину “Випікання пасок”.

Якщо Іннині ляльки мають етнокоріння вже самою своєю суттю, технікою виконання, адже магодзи — полотняні ляльки, набиті вовною, оздоблені вишивкою, то Вітині картини містять етномотиви на рівні привнесення їх у сучасність. Її образи — зде­більшого дівочі, і різних національностей: “Мотря”, “Мануна”, “Наталочка”, “Зульфія”, “Сікено”, “Гафія”, хоча є й “Остап і Одарка”, “Гриць”... Художниця каже, що її образи беруться з уяви, фантазії, а надихають на них аж ніяк не казкові чи вигадані персонажі, а реальні люди. Щобільше, чимало Вітиних знайомих приносить їй свої фотографії і просить намалювати їх у такому стилі. А робить це художниця тільки тоді, коли в неї добрий настрій.

Виготовляючи свої ляльки, Інна Івасюк використовує національні костюми україн­ської шляхти, одяг львів’янок початку XX століття. “Не знаю, якими мої роботи будуть через якийсь час. Але мені цікаво звертатися до нашого етнокоріння, там завжди можна знайти якісь цікаві образи і передати їх так, як відчуваю їх я. Спочатку це було як хобі, потім знайомі викладачі почали говорити, що їх потрібно десь показувати. Уперше мої ляльки побачили світ рік тому, на виставці текстилю. Потім було ще кілька виставок, зокрема у Києві в Українському домі”, — каже Інна.

“Я мусила дорости до неї, – зізналася Ніна Резніченко (дружина талановитого живописця Сергія Резніченка) “Газеті”. – Попри те, що живописом займаюся років із десять, лише тепер відчула, що до мене у творчості прийшла певна зрілість”.

Зрілість не перешкоджає художниці творити весняні, емоційні, легкі та романтичні роботи. “Її живопис, – говорила на відкритті мистецький куратор галереї Леся Домарадзька, – безумовно, поезія. Навіть твір на банальну тему “Прийшла весна” їй удається зробити оригінальним”.

Музика і поезія інспірують до творчості в інших видах мистецтва, залишаючи при цьому незмінними основоположні засади композиції. Так вважає 34-річна львівська малярка Ніна Резніченко, яка відкрила персональну виставку малярства під назвою "In my beginning is my end" в галереї "Зелена канапа". На виставці можна також побачити роботи дочки художниці, Катрусі. Вона також малює і виставила поряд із маминими свої роботи, які здивували глядачівю Особливо вразила "Оголена природа": безлисті дерева в заметах снігу.

Одна смілива жінка зібрала вісім сміливих чоловіків і спільними силами в галереї “Зелена канапа” організувала виставку живопису, скульптури, фото під назвою “Приборкання Еросу”.

Багато років поспіль спостерігаючи, як кохається в жіночому тілі (мазок за мазком відтворюючи його на полотні) її чоловік Олександр Войтович, а також за тим, як проникає ерос у всі сфери не лише життя, а й мистецтва, Іванка Войтович вирішила зібрати друзів-художників, щоб спробувати з’ясувати, що маємо з розумінням еротичності в мистецтві у Львові. І вийшло справді цікаво, оскільки мова про добрих знавців своєї творчої справи.

Як завжди, граційний і чуттєвий живопис Олександра Войтовича, навдивовижу живописний і зворушливий – Сергія Резніченка, багатозначний – Володимира Костирка, делікатний – Володимира Стецули. Цікава динамічність представленої бронзи Тараса Беняха, фігуративність – Михайла Вертуозова, лаконічність дерева Володимира Сабірова. І своєрідне відкриття для Львова – еротичне фото авторства Сергія Михалківа, якого колеги-фотомитці, з огляду на його світлини, вже назвали між собою “скромним аж до нахабства”...

Цікаво, що Іванка Войтович спеціально не залучала до проекту художниць-жінок, які теж дуже цікаво працюють у цій темі. Зауваживши, що “Приборкання Еросу” заплановано як довгостроковий проект, Іванка Войтович зізналася, що наступними Ерос приборкуватимуть лише жінки. Але вже під орудою її чоловіка – Олександра Войтовича.

9 лютого у галереї "Зелена канапа" відкривається виставка еротичного мистецтва "Приборкання  Ероса", на якій будуть представлені твори різних мистецьких жанрів: живопису, фотографії, дерев’яної та бронзової пластики.

Як розповідає куратор виставки, художниця Іванка Войтович, ідея зробити таку тематичну виставку виникла в неї з власних спостережень за специфікою сучасного мистецтва. Вона вважає, що сучасне мистецтво наскрізь еротичне, пронизане чуттєвістю. А за різними творами можемо побачити її різні прояви.

Самих же художників, учасників виставки, питання, що таке еротичне мистецтво, спонукає впасти в глибоку задуму, і найчастіше доводиться відшукувати межу між еротичним і порнографічним. Більшість думок зводиться до того, що еротика за своєю суттю благородна і гуманна, тому її не соромно демонструвати широкому загалу. Натомість порнографія — безлика, зведена до констатації фізіологічного акту. І, безперечно, уявлення про еротичне в кожного своє, залежачи від індивідуальних людських відчуттів.

Наприклад, учасник виставки, фотограф Сергій Михалків (якого ми, до речі, найбільще підозрювали в порнографічних нахилах, міркуючи, що фотографія — найбільш точний жанр) каже, що смішним вважає стереотип, ніби еротичним є зображення оголеного чоловічого тіла, чий статевий орган перебуває в стані збудження, і нееротичним, коли в стані спокою. Насправді, все залежить від того, як подати такі речі, бо навіть целюліт на оголеному жіночому тілі художник може показати як еротичну принаду.

Михайло Вертуозов, який представляє на виставці бронзову пластику, еротичне втілює в статичні зображення людського тіла, натомість у його колеги Тараса Беняха в пластиці обовязково присутні двоє людей, бо він вважає, що  еротика, як саме життя — в русі. Окрім згадуваних імен, у виставці також братимуть участь живописці Олександр Войтович, Володимир Костирко, Сергій Резніченко та Володимир Стецула, а також Володимир Сабіров, який займається деревяною пластикою.

Всі вони демонструють людські інстинкти, підсвідомі потяги, які ми часто не можемо чітко ідентифікувати, але для психічного здоров’я та комфорту — добре мати їх перед очима в мистецьких формах.

Нинішня персональна виставка “Риба-Кіт” Яреми Новорожкіна в “Зеленій канапі” тільки підтвердила: директор галереї Олеся Домарадзька зробила гарний та очікуваний львів’янами вибір. Три роботи художника (зокрема, на “риб’ячу” тему) вже першого дня знайшли своїх нових власників. Цікаво, що ця виставка для випускника коледжу мистецтв імені Івана Труша та Львівської академії мистецтв – перша в Україні як персональна. Хоча Ярема Новорожкін уже має досвід персональних представлень у США та Франції.

“Ми навіть самі не сподівалися, що мистецтво Яреми виявиться таким затребуваним у львівській громаді, – поділилася з “Газетою” думками Олеся Домарадзька. – Раптом з’ясувалося, що його декоративний живопис, де художник і справді дуже цікаво працює з техніками, кольором, є таким, якого декому саме бракувало для повного щастя. Попри те, що для митця, як не мене, сюжет не є принциповим (Яремі Новорожкіну значно цікавіше обігрувати цей сюжет у кольорі, техніці, манері виконання), його розмаїті “коти” та “риби” полонили львів’ян і стали для багатьох причиною просвітленого та безтурботного настрою”.

“Я й сам не дуже можу пояснити, – розповідав “Газеті” художник, – чому обираю за героїв своїх робіт майже винятково котів і риб. Можливо, це прозвучить банально, але особливе зацікавлення ними мав від дитинства, хоча вдома не випало тримати ні одних, ані інших. Мені здається, що й за рибами, й за котами завжди стоїть якась містика, таємниця. А відтак мені не набридає малювати на тему істот, яких ніяк не вдається зрозуміти до кінця”.

Ярема Новорожкін також зізнався, що зазвичай його “коти” дуже подобаються людям незалежним, енергійним, життєво агресивним (у доброму значенні того слова), спраглим сягнути якихось висот, емоційним. А “рибам” віддають перевагу більш урівноважені та спокійні особи.

"Я не проповідую жодної філософської концепції, просто радість. Тому дивіться на картини і радійте, усміхайтесь",— говорить київська художниця Женя Гапчинська, чиї роботи є в колекціях Лучано Паваротті, Інни Чурикової, Володимира Співакова, Софії Ротару, Андрія Шевченка, Тіни Канделакі, Андрія Малахова, Маші Єфросиніної, Олега Янковського, Івана Малковича, Марічки Бурмаки...

Популярна й модна нині художниця Євгенія Гапчинська львів’янам наразі ще мало відома. І от завдяки галереї "Зелена канапа" (Вірменська, 7) маємо нагоду усміхатися, дивлячись на картини мисткині ( а також читаючи їхні назви...).

Виставка "Різдвяний пряник", основою якої є однойменна робота, яку Євгенія намалювала спеціально для "Зеленої канапи", триватиме до кінця цього року.

Експозиція і галерея дуже пасують одне одному (бо таки складно уявити собі роботи Гапчинської у, скажімо, залах Національного музею). До того ж, роботи можна придбати.

Здобувши мистецьку освіту (Харківський художній інститут, Нюрнберг Арт Академія), художниця перестала малювати, оскільки не відчувала запотребуваності в своїх творах. Матеріальний стан спонукав піти на курси манікюру ( щоправда в перукарню її так і не взяли) , працювала рекламним менеджером... Однак зрозуміла, що все таки це не той шлях, і звільнилась після того, як її підвищили в посаді.

Новим стартом стала робота у київській галереї "Срібні дзвони", саме працюючи там вона знову почала малювати для себе. Це збіглось з часом, коли заспокоїлась душевно, і  просто творила, як подобається.

Женя Гапчинська розробляє проекти для гламурних журналів (незвичайні портрети відомих модельєрів), виготовляє плюшевих ведмедиків, сумки із зображенням своїх робіт, бере участь у благочинних акціях, дарує картини, ілюструє книжки ("Ліза та її сни" Івана Малковича, "Чарлі та шоколадна фабрика" Роальда Дала, "Історія про пустомеликів" Андрія Куркова).

Річ у тім, що інформаційно-мистецький центр Львівської національної академії мистецтв, де виникла ця ідея, вирішив взяти за основу саме кольори веселки і поєднати твори за їх допомогою. Відтак зараз у львівській галереї «Зелена канапа» експонується перша частина семиколірного проекту — «червона» виставка робіт львівських митців.

- Саме цей колір є першою барвою веселки, це колір любові та пристрасті і водночас він агресивний, тому ми трохи побоювалися, як буде виглядати суто червона виставка, – розповідала автор ідеї проекту Ірина Сорокіна. – Але все начебто гарно. Експонуємо роботи 21 художника. Здебільшого це уже давніші роботи, які ми збирали по майстернях, знаючи, що червоний колір точно використовує той чи інший митець. Найновішою тут є картина Сергія Савченка, яка ще навіть назви не має. Чи багато у митців робіт з домінуючим червоним кольором? Так, це активна барва, її художники часто використовують. А от з яким кольором у нас буде найбільше проблем, наразі важко сказати.

Veselka складатиметься з восьми окремих частин (сім символізуватимуть по кольору веселки, а підсумкова буде чорно-білою). І ставить за мету пошукати відповіді на запитання: чи домінування певного кольору є випадковим? Чи залежить виконання певного сюжету від кольору і навпаки? Як проявляється символіка кольору сьогодні, і чи є вона взагалі?

– Проектом Veselka ми хотіли висвітлити лабораторію сучасного мистецтва, – сказав на відкритті керівник інформаційно-мистецького центру Орест Голубець... – Такі проекти з’являються, теж у свій спосіб дає змогу активізувати мистецький процес, зробити його більш ініціативним і відкритим.

Цікаво, що роботи підбирали та підбиратимуть, зважаючи на фізичну перевагу кольору, а не на кольоровий акцент чи змістове навантаження. Як зізналися організатори, нині вони думають над тим, щоб завершити цю ініціативу спеціальною тематичною конференцією чи “круглим столом”, що мали б стати своєрідним дороговказом до розкодування певних творчих загадок.

Ще донедавна у невеличкій квартирі на першому поверсі будинку номер 7, що на вул. Вірменській, жила неблагополучна сім’я. Помешкання мало жалюгідний вигляд — плісняві стіни, відрізані газ та електроенергія, жодних меблів. Посеред покою стояла лише одинока шафа, на дверцятах якої хизувався напис: «Шафу пропито. Що пропито — не повернеш». А кілька століть тому у стінах цієї кам’яниці вирішувалися долі людей, адже тут містився вірменський суд. Сьогодні ж у цьому історичному місці розташувалася мистецька галерея «Зелена канапа», першим проектом якої стала експозиція «Алегорія в обцасах» молодого львівського художника Олександра Войтовича. Йому також належить ідея назви закладу.

— Я хотіла, щоб назва галереї несла у собі тепло, затишок і львівський дух, не була помпезною, — розповідає господиня «Зеленої канапи» Олеся Домарадзька. — Тому пропозиція Сашка мені сподобалась, і ми одразу ж придбали символ нашої галереї — зелену елегантну канапу, на якій можна посидіти і порозглядати експозицію. Наша мета — об’єднати прогресивні творчі сили та популяризувати сучасне мистецтво, адже галерей у Львові мало, а яскравих майстрів — багато. Виставлятимемо тут роботи художників, які уже мають власне обличчя, стиль, є самобутніми, але згодом запрошуватимемо до співпраці й митців-початківців. З появою кожної нової галереї Львів позбувається своєї провінційності... Щодо конкуренції, то кожна з львівських галерей займає свою нішу — хтось представляє епатажне мистецтво, хтось концептуальне, класичне, антикваріатне, а ми — пропагуватимемо сучасне.

До “Дзиґи”, “Трьох корон” та інших мистецьких осередків на вулиці Вірменській (щоправда, вже під іншим адресним номером — “7”) доєдналася “Зелена канапа”.

Властиво, засновники хотіли таку назву, щоб від неї віяло затишком і львівським духом. Переглядаючи роботи талановитого художника Олександра Войтовича (його проект “Алегорія в обцасах” і ознаменував відкриття галереї), наштовхнулися на його твір “Зелена канапа”. Сашко не мав нічого проти, щоб саме так назвали нову галерею, де для більшої відповідності встановили реальну канапу зеленого кольору.

“Ми позиціонуємо себе як галерея, яка спеціалізуватиметься на сучасному мистецтві, тут виставлятимуться художники, які вже знайшли свій стиль і власне обличчя, — сказала на відкритті Олеся Домарадзька. — І хоча нічого не маємо проти представлення талановитих художників-початківців, наразі нас більше цікавлять ті, хто вже має визнання в Україні та за кордоном”.

Експозицію в галереї змінюватимуть що три-чотири тижні. Як стверджують засновники, її не обмежуватимуть лише живописом і графікою: тут виставлятимуть скло, текстиль тощо.

А щодо “Алегорії в обцасах”, то критик Богдан Шумилович у каталозі до цього мистецького проекту так окреслив його суть: “У більшості чоловічої половини людства обцас як дуже незвичайна форма викликає спогад про жіночу грацію та красу. Чуттєві переживання, пов’язані з жінками, перетворюються на ментальні картини, які вже як “спогад про спогад” присутні в живописній картині. Візуальний обцас Войтовича — це алегорія жінки. І найпарадоксальніше тут те, що обцас — це найправдивіша жінка, хоч як неправдоподібно це звучить. Недарма ж вважають, що... картина жінки не є тим, чим сама вона є насправді... картина — це насолода! Насолоджуйтесь...”

Новий виставковий зал, який нещодавно під музикування струнно-духового дуету й передзвін келихів із шампанським гостинно відчинив перед відвідувачами двері за адресою вул. Вірменська, 7, підтвердив тенденцію до формування специфічного галерейного кварталу на цьому усталеному міському туристичному маршруті. Саме такий напрямок бізнесу узгоджується із генеральним планом міських влад щодо регенерації суспільних функцій середньовічних вуличок...

Однак серед різноманіття мистецьких пропозицій "Зелена канапа" вирізняється не тільки пошуком власного амплуа, а й ретельним дотриманням виставкової політики.

Експозиція "Алегорія в обцасах" відкрила лік другому десятку виставок, у яких в останні роки цей молодий випускник Львівської академії мистецтв не просто брав участь, ай здобував призові нагороди...

Ніхто б особливо й не зупиняв увагу на обрамленні, коли б воно не становило певну цілісність із зображенням. Рами в картинах Войтовича – незмінний авторський бонус до  творів, що в більшості за технікою виконання хоч і належать до олійного малярства, а проте зраджують природу питомого хисту автора як доброго рисувальника. Бо властиво в графіці, в облюбованому папері – сангіні – білилах Войтовичу вдається досягнути того віртуозно легкого володіння енергетично експресивною лінією і моделюючими об’єм тінями так, що внаслідок цього гармонійного поєднання, критики мають підставу наполягати на присутності сформованої (до впізнавання з першого погляду!) манери зрілого майстра.