Анонс
Художники
Виставки
Архів подій
Відео
Публікації в пресі
Наша Крамниця
Головна » Публікації в пресі

«Сьогодні можу впевнено сказати, що без таланту далеко не заїдеш», — Олеся Казнох (Домарадзька)

«Сьогодні можу впевнено сказати, що без таланту далеко не заїдеш», — Олеся Казнох (Домарадзька)
П’ятниця, 08 Травня 2015
архів Олесі Казнох (Домарадзької)

фото: архів Олесі Казнох (Домарадзької)
Розмова з Олесею Казнох (Домарадзькою), галеристом і художником

Ніхто не довів, що один із найяскравіших представників абстрактного експресіонізму Джексон Поллок (коли брав до рук пензля і на запитання, чому не пише з натури, відповідав «Натура — це я») відчував більший творчий екстаз, ніж звичайна жінка, котра 50 чи 200 років тому вишивала стилізовані квіти. «Але люди часто-густо вважають, що відчував. І цей стереотип так міцно засів у загальній свідомості, що зсунути його з місця, напевно, нереально», — подумала Олеся Казнох (Домарадзька) і водночас взялася експериментувати із вишивкою, перемальовуючи її на метрового розміру полотно. Та й зрештою, чому ні, коли вишивка геометризована, коли в ній повтори, майже як в поп-арті, коли вона стала абстрактною (і не лише українська) ще задовго до того, як абстракцію винайшли професійні художники? І хай спростовують, що це не так. І хай спробують сказати всупереч. Так народився мистецький проект «Моє ремесло», що цей стереотип певною мірою намагається зруйнувати. Проект, який Олеся презентує сьогодні в галереї «Зелена канапа». 18 творчих робіт і 18 днів його публічного тривання. І наша розмова з авторкою — про її творчість, мистецтво і галерейну дійсність.

— Олесю, художники, не спішать окреслювати те, що роблять, ремеслом, поділяючи самих себе на творців і ремісників. Мовляв, ремесло — це щось менш вартісне, ніж високе мистецтво.

— Та це Кант придумав ще в ХІХ столітті, начебто мистецтвом може бути тільки щось неужиткове, а те, що ужиткове, мистецтвом не є. І такий підхід не просто прижився — став стереотипом. На жаль. Кілька років тому відвідуючи Барселону, я пішла в музей сучасного мистецтва і там побачила невеличку намальовану іспанську вишивку. Наче нічого особливого, але ця робота так засіла мені в голові, спричинила таке внутрішнє емоційне збурення, що з тим ходила не один день. А коли вже летіли додому, то, що з тим робити, я вже знала. Бо в таких от речах — уся історія мистецтва ХХ століття. Прийшло розуміння, чому художники модерну так захоплювалися народними майстрами. Активізувалася у цьому напрямку і я, хоча народним мистецтвом захоплювалася завжди. Приміром, в одній із кав’яреньок я сфотографувала стару верету. Довго ходила з тою фотографією і ніяк не знаходила, куди її застосувати. А потім раптом мене осяяло — це ж Піт Мондріан. Взявши за основу його роботу «Нью-Йорк ситі I», де є така ж побудова перпендикулярів, я за цією побудовою намалювала цю верету і присвятила роботу Піту Мондріану, нідерландському художникові, який одночасно з Малевичем і Кандинським стояв біля витоків абстрактного живопису. Зрештою, кожна з виставлених робіт має свою історію та свої прив’язки. Бо для мене важлива не так гарна картинка, як те, щоби був зміст, ідея. Якщо вони є, то все інше можна зробити.

— «Зелена канапа» існує дев’ятий рік. Але її фундатор і керівник Олеся Казнох (Домарадзька) тальки тепер виходить на публіку з персональною виставкою. Чому таким довгим був шлях до цього?

— Не люблю, коли люди кажуть: «Ось я цього не зробив, бо в мене не було часу», оскільки коли справді щось хочеш, то час для цього обов’язково знайдеш. Але зараз перебуваю у ситуації, коли іншої відповіді просто не маю. Бо на шостому курсі народила першу дитину, через два роки другу, а коли другій дитині був рік, відкрила галерею і довелося працювати самій, бо штату в мене не було. Галерея — така річ, в яку, щоб щось із того було, потрібно дуже багато вкладати. Ось я і вкладала. Але внутрішнє бажання малювати не зникло. Бо це те, чим я завжди хотіла займатися. Челентано колись сказав: «Я — чоботар, і це моя перша професія». То про себе я теж кажу : «Моя перша професія — художник». Зважаючи на те, що вдома двоє малих дітей, а сімейні будні ніхто не відміняв, я навчилася не чекати натхнення, а сідати й малювати в ту вільну хвилину, коли мені виходить.

— Як зважилися на відкриття галереї? Адже це дуже ризикова справа.

— Якщо чесно, я тоді й не уявляла, що «Зелена канапа» стане таким серйозним культурним осередком. Це розуміння почало приходити, коли в день відкриття галереї набігло журналістів. «Ой куди ж я влипла?» — подумалося, бо попередні думки були про виставковий зал, який мирно й тихо існуватиме. Тому й не підозрювала, що працювати доведеться так багато і так змістовно. Думаю, що чимало галерей у нашому місті погоріли саме через це — нерозуміння чи недостатнє розуміння, що ж таке галерейна робота.

— І що ж воно таке?

— Це коли ти в курсі справи, що робиться в мистецькій площині за кордоном і що робиться у нас, це коли організовуєш і просуваєш митців. Зрештою, коли популяризуєш таку творчість.

— А для чого такий клопіт?

— У кожного по-різному. В моїй біографії це все почалося від мами, яка готувалася вийти на пенсію, а відтак шукала собі якесь заняття. Саме мама першою сказала мені, що чому б не подумати про відкриття галереї. Спочатку затія видалася мені божевільною. Але потім художниця Іванка Войтович, з якою бачилися майже щодня, разом «гуляли» дітей, зреагувала: «А що? Хіба не бачиш, що у Львові таких галерей насправді обмаль? Як відкриєш, то це буде справді чудово!» І думка почала зріти. Тим паче, що, як молодий автор, я сама переконалася , що виставитися молодим художникам у Львові — проблема.

— Пріоритети в роботі галереї сьогодні інші, ніж були, коли все починалося?

— Ні, бо закритого закладу від початку не хотіла. Це дуже сумно, коли галерея начебто існує, але перебуває за сімома замками, і коли ти врешті туди потрапляєш, то там порожньо, і ти не знаєш, як тобі поводитися. Мені хотілося, щоб мій мистецький заклад став популярним серед звичайних людей, а не лише в мистецьких колах, щоб сюди приходили, бо тут цікаво, зрозуміло й затишно. І напевно, я цього досягла. І настанови залишились такі ж — майже кожна друга виставка — для автора перша персональна.

— Чи не найвідоміший російський галерист Марат Гельман, в якого склалися дуже непрості стосунки з російською владою і який через певні обставини сьогодні живе в Чорногорії, в одному з інтерв’ю наголосив, що його кар’єра галериста прогресувала через низку обманів: йому хтось щось обіцяв, він вірив, а потім все розпадалося чи навпаки. Але журналісти й критики мистецтва вербалізували інший девіз Гельмана-галериста — епатаж, епатаж, епатаж. В якому амплуа галериста перебуває Олеся Казнох (Домарадзька)?

— Насправді епатажу ніскільки не боюся. Але мені страшенно не подобається епатаж задля епатажу. Коли це пустодзвін, коли за тим нічого, крім епатажу, немає. Я налаштована на інше — на різноманітність, на те, щоб люди, які до мене приходять, не знали, що побачать, ну й щоб роботи були високого рівня.

— Як той рівень визначити? Кажуть, талановита людина не та, яка мислить творчо і вміє малювати, а та, що вміє довести, що все нею створене — шедевр.

— Такі люди до нас у «Зелену канапу» теж вряди-годи приходять. І відразу з порога починають тиснути, які вони, мовляв, геніальні, які в них чудово видані каталоги, як за ними бігає преса і яке то для мене буде щастя, коли візьму їхню виставку. А я дивлюся їхні роботи і розумію, що насправді говорити немає про що. Тобто всі ці твердження — ілюзія. Дослідивши чимало біографій художників, сьогодні можу впевнено сказати, що без таланту далеко не заїдеш. Талант мусить бути. Інша річ, як людина той талант використовує і чи готове суспільство той талант якщо не осягнути, то бодай зрозуміти, з чим має до справи. І тут вже буває по-різному. І коли цього розуміння немає, а ти бачиш що людина — творчий самородок — то стає справді сумно.

— На меморіальній таблиці на будинку, де народився всесвітньо відомий німецький художник Отто Дікс, написано: «Потрібно було п’ятдесят років, щоб роздивитися, що в цій людині щось було». Доволі сумний напис і в контексті розуміння пересічним загалом мистецтва доволі промовистий. З огляду на нюанси суспільної психології яким має бути галерист, щоб бути успішним?

— Поняття успіху теж доволі суб’єктивне: де успішний, з огляду на що, й так далі. Скажу по-іншому, кожен галерист мав би бути добрим мистецтвознавцем і психологом, менеджером та економістом. Можливо, ще кимось. Але для мене також дуже важливими є комунікабельність та спроможність бути людиною. Тобто думаю, як і в кожній професії, важливо не стояти на місці, не втрачати бажання внутрішнього росту і бути професіоналом своєї справи. А все інше додасться.

Розмовляла Ярина Коваль

Більше фото - тут.