Анонс
Художники
Виставки
Події
Відео
Преса
Наша Крамниця
Головна » Відео, Преса

«Мої роботи були у колекції Рея Бредбері…». Інтерв’ю Володимира Пінігіна. 16/03/2011

Текст: Степан Грицюк
Фото: Юрій Гелитович

  • Slide3

Він створив цілі фантастичні світи і вважався найкращим книжковим оформлювачем у Радянському Союзі. Ілюстрував Рея Бредбері, Станіслава Лема, Герберта Уелса, Кліфорда Саймака і Жюля Верна. Цей художник добрий приклад того, як треба йти до своєї мрії: з дитинства його примушували вчитися в музичній школі, а він втікав з уроків і вперто малював. Ні батькам, ні вчителям погасити Божу іскру не вдалося. Світ втратив ще одного скрипаля чи піаніста, але отримав прекрасного графіка. Тепер саме життя Володимира Пінігіна здається фантастикою. Аби побачити це досить лише зайти у його крихітну квартиру. На стінах скелети тварин і мумії, химерні інсталяції, центром яких часто є дитячі іграшки, замість традиційних шпалер — малюнки з дивними істотами.

Художник Володимир Пінігін виглядає значно старішим за свій вік. І це може мати щонайменше дві причини. По-перше, великі брови, пожовтіла від диму борода чи погано зачесане кошлате волосся. По-друге, вибрики долі, яка кидала цим чоловіком, ніби морські хвилі дерев’яним рибальським човном. Сама його поява на світ Божий ознаменувалася нещастям. Якщо у Маркесовому Макондо більш ніж сто років поспіль діти народжувалися під дощ, то малого Володю мама народила у найстрахітливіші часи для Ленінграду — початок його блокади німецькими військами.

Я народився 21 вересня 1941 року, а блокада міста розпочалася за кілька днів перед цим. Звичайно, що з тих часів не пам’ятаю нічого. Коли ж вдалося вирватися з Ленінграду, — розповідає Пінігін, — моя сім’я втекла до Магнітогорська. Там жили репресовані у тридцятих роках родичі. До речі, це містечко є дуже славним. Якби не воно, то Червона Армія давно б програла війну з тими «Тиграми» і «Фердінандами». У Магнітогорську добували спеціальну речовину, яку домішували до сталі. У результаті виходив надміцний сплав, з якого робили башти до Т-34. Але і там ми затрималися не довго. Далі наша дорога пролягла в Україну, до Дніпропетровська, де мешкала моя тітка. Я вже тоді був більш-менш дорослим, то пам’ятаю, що добиралися до неї поїздом більш, ніж два місяці.

Батько Пінігіна був лейтенантом зв’язку тому і у Дніпропетровську сім’я довго не затримується. У 1946 році вони переїжджають до Львова. Зараз чоловік згадує як доводилося спати на підлозі і цілими днями ходити голодному. У повоєнному місті навіть не було світла, тож вечорами палили керосинові лампи. Постійно чулася стрілянина. З окопів і бліндажів війна перейшла у протистояння між бійцями Української Повстанської Армії та НКВС. Хто мав можливість на вулицю без пістолета не виходив.

Далі знову дорога. Німеччина, де на «доджах» і «віллісах» хлопець вчився в автошколі просто над лігвом Гітлера, знову Ленінград, і знову Львів… Пінігіни на одному місці затримуються мало, але незважаючи на це у кожному новому місті мама вперто водить малого у музичну школу.
Мати хотіла зробити з мене Додіка Ойстріха, — сміється Пінігін, — вчила грати на скрипці, але нічого не вийшло. Запам’ятайте одне — добрі художники, якщо в сім’ї художники. Добрі музиканти, якщо в сім’ї музиканти. То є дисципліна, знання і найголовніше — результат! Бо якщо батьки інтелігенти, то і ви мусите бути інтелігентом. Хоча… буває і навпаки, але то вже генетична мутація. Мамочка мене мучила, але я сказав — усе, відстань, не буду я музикантом, малювати хочу.

У 1958 році Пінігін, зрештою, знову переїжджає до Львова і цього разу на усе життя. Там він поступає у Поліграфічний університет. Приносить свої роботи і його зараховують першим. Саме на парах студент малює свої перші вдалі роботи, що згодом ляжуть в ілюстрацію книг.
Здебільшого, — розповідає він, — я малював на парах з філософії. Як я мав слухати про Леніна і Маркса, коли любив Ніцше і Канта? Тож викладачі там щось говорили, а я сидів і малював. Так вийшло кілька книжок — «Планета мавп» П’єра Буля, оповідання Бредбері.
Одразу після цього молодого художника помічають у книжковій індустрії. Перше серйозне замовлення до нього надходить із Кишинева. Одне із тамтешніх видавництв запустило серію «Аеліта», яка мала складатися з 22 томів. 7 з них доручили оформлювати Пінігіну. Так він створює ілюстрації до Жюля Верна, Джерома К. Джерома, Бєляєва. І там же ж стикається з недобросовісністю видавців.

Знаєте, що найцікавіше? Можна матюкатися? Був всесоюзний конкурс і ті падлюки відправили туди мої роботи. Вони там отримали почесну премію, як за найкращу фантастику СРСР. Мені про це нічого не сказали, диплом вставили в рамочку, а гроші пропили. Я про це дізнався тільки через вісім років.

У 1974 році Пінігіна беруть у Спілку художників Радянського Союзу. На той час вона налічувала тільки 2400 членів. Замовлення ростуть ніби на дріжджах. Художник малює портрети науковців, літераторів, політиків. Вони розходяться величезними тиражами на усі 15 республік. Окремо створює ілюстрації до дитячих книг. Тоді ж приходять і перші великі гроші.

На книжках я заробляв копійки. — зізнається художник. — Які ілюстратори найдорожчі в Америці? Ті, що оформлюють комікси. Зате як я заробляв на халтурах! Був у Спілці художників СРСР, отримував замовлення, і малював, скажімо, дитячі малюнки, які потім висіли по усіх садочках Союзу. За місяць мав більш ніж 500 рублів. Тоді самі письменники заробляли дріб’язок. Знаєте Романа Іваничука? Ми разом працювали у журналі «Жовтень». Він приходив після другої години, сидів щось там обробляв, і мав десь 180 рублів у місяць. А я робив до журналу ілюстрації, малював їх за тиждень і в рази більше отримував. Одна добра ілюстрація коштувала десь 150 рублів.

Однак, халтура халтурою, а фантастика — вічна. Пінігін продовжує ілюструвати своїх улюблених авторів. Аби передати текст на візійному рівні проникається кожною книгою, за яку береться. Робота складна, бо як кількома малюнками передати усього Бредбері? Тож оформлюючи, скажімо, хрестоматію фантастичної літератури — «Вино з кульбаб», він замовляє з Америки купу старих журналів і газет. Аби зрозуміти чим жили люди, які вони мали захоплення тощо, повертається на кілька десятиліть назад.

Взагалі 70-80 роки — це золота доба Пінігіна. Його роботи їдуть на виставки за кордон — до Китаю, Америки, країн Європи. Про нього пише іноземна преса. Показовим є 1970 рік, коли угорський журнал «Faklya» на першу сторінку у кольорі виносить секс-символ СРСР Світлану Світличну, а останню віддає графіку. Його фотограф знімає у творчій майстерні.

З часом про Пінігіна почали забувати. Не відомо чи змінилися уподобання читачів і фантастика їм стала не потрібною, чи сам майстер вирішив нарешті утекти від світу. Зараз він живе у маленькій Львівській квартирі, про нього фактично нікому нічого не відомо. Малює для душі і трішки для заробітків, створюючи європейським багатіям екслібриси. Його рисунками забита фактично уся домівка. Взагалі квартира нагадує декорації до трилерів. Від підлоги і до стелі вона заповнена кістяками тварин, їхніми засушеними тілами. Чого варта одна вішалка для одягу, де замість гачків козячі ноги. Тож потрапляючи туди сам ніби опиняєшся у якомусь фантастичному світі.

Скелети і мумії, то моя пристрасть, — зізнається художник. — Трохи колись купував в зоологічних магазинах, трохи робив сам. Їх у квартирі дуже багато, але мені так комфортно. Жаби, летючі миші, ящірки, риби — це життя.

А ще Пінігін сам пише фантастичні оповідання. Переконує, що усі вони мають під собою реальне підґрунтя. Як факт наводить з’яву велетенського чудовища у Криму, якого на початку ХХ бачили багато людей. Багато курить і грає на синтезаторі джаз. Мовляв, музикантом не став, але музику любить. Купляє на блошиних ринках старі платівки.

Так, мене носило світом, — каже наостанок він, — осів у Львові, але з цього не шкодую зовсім, бо це прекрасне місто і ніяка не провінція. Сиджу собі, малюю, дивлюся у вікно, а там гаражі і яблуні. П’ю вино. Беріть от, подарую вам кілька своїх робіт, але поставте їх обов’язково під скло, бо прийду з молотком і зубилом. Беріть по три, бо Бог любить трійцю, я це точно знаю — мій дід був священиком…

http://bulbanews.ru/ua-community-rus/pinigin