Анонс
Художники
Виставки
Архів подій
Відео
Публікації в пресі
Наша Крамниця
Головна » Публікації в пресі

У шкірі Гулівера

У шкірі Гулівера

Художниця Валерія Соколова з донькою. Фото: архів Валерії Соколової

фото: Художниця Валерія Соколова з донькою. Фото: архів Валерії Соколової
Розмова з Валерією Соколовою, колишньою львів’янкою, а нині відомою американською ілюстраторкою

Експозиція  «Повернення додому» в галереї «Зелена канапа» для колишньої львів’янки, а нині відомої ілюстраторки зі США Валерії Соколової стала першою персональною виставкою у рідному місті після тридцятирічної відсутності. На виставці представлено близько

20 оригінальних ілюстра­цій до семи дитячих книжок, серед яких і до казок Грицька Григоренка «Королівна-Крихітка та Киць-Киць» видавництва  «А-ба-ба-га-ла-ма-га».  Книги, які оформляла Валерія Соколова, здобували розмаїті нагороди та відзнаки, зокрема торік дві золоті медалі за найкраще оформлені дитячі видання Америки. Втім художниця схильна презентувати себе не стільки як мистецьку величину (якою вона дійсно є), скільки як людину, яка добре знає, що таке співпереживати, розуміти, любити. Можливо, ще й у цьому причина особливої привабливості намальованих нею літературних героїв, їхньої зворушливості та несхожості на інших. Оця потреба йти у творчості власним шляхом стала для Валерії Соколової рятівним колом, яке дозволило їй не загубитися на зарубіжних просторах  і сьогодні поповнити когорту розкиданих по світах визначних земляків, якими Львів має усі підстави пишатися.

— Пані Валеріє, маєте за плечима закінчену Львівську художню школу та рік чи два навчання на кафедрі «Мистецтво книги» тоді ще Львівського поліграфічного інституту ім. Івана Федорова.  А як самі вважаєте, що зберегли у своїй творчості від Львова та львівської школи графіки дотепер, адже поміж тим було здобування художньої освіти у Білорусі та Америці? Зрештою, вже два десятиліття живете за океаном, де цілковито інші мистецькі уподобання та координати. 

— Народилася у Львові і те, що саме Львів є моєю малою батьківщиною, декларую скрізь і постійно. Ніколи не мріяла кудись звідси переїжджати. Але життя іноді грає з людиною у власні ігри — я закохалася, згодом вийшла заміж і вимушена була поїхати за чоловіком до його рідного Мінська.  Перших п’ять років було шалено складно: внутрішньо ніяк не могла сприйняти, що доводиться жити деінде. І коли вже наче почала звикати — знову зміна обставин і необхідність переїзду до Америки, до якої я, знову ж таки, не хотіла їхати. Зізнаюся, що саме пам’ять про Львів та найменші деталі дитинства стали для мене тією гаванню,  з якої завжди відчалювала  і в буднях, і в творчості. Чи малюю я в стилі львівської школи графіки? Як на мене, цей стиль в чис­тому вигляді має дещо інше відображення, ніж мої праці. Він більш філософський, стилізований і загадковий, орієнтований радше на доросле, а не дитяче сприйняття. Про свої малюнки я б сказала так: пробую поєднати найкраще, чим характерна львівська графіка, і щось дуже миле, приємне та зрозуміле для дітей. Часто жартую, що моє творче життя в Америці мені допомогли зробити мишенята: малюю їх особ­ливо охоче і вкладаю у їхні образи душу.

— Сьогодні Ви — знана у США ілюстраторка, і, крім  безпосередньо творчості,  викладаєте мистецтво ілюстрації, дизайну та типографіки у New York City Colleges та іконопис візантійсько-слов’янської традиції у ProsoponSchool of New York City. Доводилося переживати періоди розчарування?

— Безперечно. Адже у США цілком інше ставлення до художників, аніж в Україні чи інших державах Європи. В Америці до тебе не буде жодних поблажок, а, навпаки, людей цікавитиме, чим ти заробляєш собі на життя, окрім того, що вмієш малювати, і чому  обрав таку неприбуткову професію. Усі мої американські приятелі-ілюстратори заробляють на життя аж ніяк не творчістю. Художник в Америці — не професія, це — хобі, навіть якщо воно базується на ґрунтовній мистецькій освіті. А після вибуху будинків-близнюків, коли книжковий бізнес занепав, художники-ілюстратори часто-густо стоять перед потребою розкривати в собі інші таланти.

— В Україні говорять про те, що електронна книга поволі витісняє книгу паперову. Чи відчуваєте цю проблему в царині художнього оформлення дитячих книжок? 

— Ми радше відчуваємо, що дитячу паперову книгу з її ніші витісняють комп’ютерні ігри, а не електронна книжка. Однак мені здається, що традиційний книжковий формат не буде ніколи втрачено, принаймні для дитячої літератури. Жодна техніка не спроможна на те фізичне тепло, яке дарує друковане видання. Тому книжкова графіка для дітей існуватиме, навіть якщо доросла література  матиме лише електронну форму.

— Вважають (можливо, помилково), що творчій людині легше інтегруватися в зарубіжне суспільство. Мовляв, мовний бар’єр не відіграє такої ролі, як за інших обставин, оскільки на перший план виходить саме образотворче мистецтво, музика чи танець. Чи так це? 

— Це тільки стереотип, бо насправді так не є. Перші десять років в Америці, попри професійне заняття творчістю і добре знання мови, були дуже складними. Я будувала свою кар’єру дуже повільно і поступово, переживаючи і злети, і падіння. Мені все видавалося дивним: від елементарних речей до необхідності співпрацювати з агентами. Сьогодні уже призвичаїлася, але можу сказати впевнено: творчість жодних бонусів для інтеграції, зокрема в американське суспільство, не дає.

— Ви вивели для себе принцип, якою повинна бути дитяча ілюстрація?

— Добре знаю, що відбувається в царині дитячої книжкової ілюстрації не тільки в Америці, а й у світі. Переконана, що цю ілюстрацію повинні творити люди, в душах яких досі живе дитина. Адже малюнки для дітей усе-таки інші, ніж для дорослих. Бо казка — це передовсім жива реальність, а потім усе інше. Хоча я категорично не сприймаю жодних творчих сюсюкань та загравань із дітьми. Для мене досі є загадкою: чому багато хто вважає привабливою для дітей надмірну солодкавість. Адже так насправді не є. Діти бачать світ інакше, аніж дорослі — це правда, але для чого ставитися до них, як до обмежених та нерозумних? В осягненні певних речей діти, навпаки, спроможні дати фори дорослим. Тому моє правило — в жодному разі не вивищуватися над дітьми і водночас  не наслідувати  когось, а мати власну творчу дорогу. У США популярні напрями дитячої ілюстрації — це  великі голови та непропорційно маленькі тільця героїв, з одного боку, і зацикленість на драконах та палацах, з іншого. Й один, й інший через надмірну експлуатацію іноді видаються кітчем, а тому художникові все-таки слід не повторювати когось, а намагатися пропонувати своє. І віддача обов’язково буде.

— Чи не тому, що не побоялися бути собою, книги у Вашому оформленні  торік визнано найкращими дитячими виданнями Америки?

— Про свої роботи розповідати доволі складно. Хіба що про проект, а він для України трохи незвичний. Йдеться  про іменну книжку, яку присвячено дню народження дитини (є два варіанти проекту — для хлопчиків та дівчаток), яку батьки мають можливість замовити через інтернет і яка існуватиме лише в одному примірнику. Про що мова? У книгу у відповідних місцях вдруковують імена дитини та її родичів, а відтак дійство та малюнки книги побудовано так, що реальні Софійка, Петрик чи Михайлик бачитимуть не абстрактного героя, а самих себе. Варто сказати, що, аби я взялася за цей проект, видавець чекав на мене два роки. Мій життєвий і творчий графіки були настільки напруженими, що про додаткову творчу працю просто не могло бути й мови. У підсумку ця спів­праця себе виправдала: ми зробили проект, цікавий для інших.

— Чи відчуваєте сьогодні Америку своєю?

— Живу у США понад двадцять років, маю друзів та шанувальників, впорядкувала побут, зі мною — моя сім’я.  Хоча, звичайно, ностальгія за Львовом не щезла і, думаю,  буде зі мною доти, доки житиму. Саме через те знову й знову приїжджаю до Львова. Якби була можливість бувати тут частіше, то я б її  обов’язково використала, але на заваді надмірна завантаженість. Напевно, сьогодні я сама собі нагадую Гулівера, який однією ногою стоїть в Україні, а іншою — у США. І так — у форматі цього кроку — і минає моє життя.

 —  Те, що взялися до­датково викладати студентам майстерність малювання українських писанок, — теж через ностальгію? 

— Викладання — голос­но сказано. Це є кілька уроків, які ми з моєю колегою з кафедри біології час від часу даємо охочим. Дивовижне відчуття, коли перед тобою сидять десятки дітей (а для мене всі мої студенти, як діти), часто-густо темношкірі, й захоплено малюють українську писанку. Однак уроки писанкарства — це лише один із варіантів переключитися. Адже життя у США дуже напружене. І природно, що людина прагне іноді змінити напрям діяльності.  А така зміна — теж відпочинок.  Більшість американців так і живе — з відчуттям необхідності мати у житті кілька дуже різних занять, бо це й справді дуже допомагає розвантажити психіку. Наприклад, моя донька, яка працює маркетинговим директором великої компанії, з великою завзятістю малює на склі та займається паркуром. Ба більше, вона є першою серед американських дівчат, які почала займатися паркуром (про неї навіть було написано в «Нью-Йорк Таймс») та не облишила цього захоплення до сьогодні, організувавши спеціальні групи навчання майбутніх паркуристів на добровільних засадах.

— Тобто донька втікає від шаленства буднів у малярство та паркур. Куди втікаєте Ви?

— Попри те, що мій робочий день може тривати 16 годин, й останні кілька років вихідних не мала взагалі, найкращим розвантаженням є творчість. Бо я не просто малюю ілюстрації, а спілкуюся зі своїми героями. І всі ці мишки, білочки чи інші персонажі казок є для мене не лише моїми героями, приятелями чи кимось  іще, а в сучасному темпоритмі — найкращими ліками.

Розмовляла Ярина Коваль

П’ятниця, 18 січня 2013

на сайті газети